Павло Тичина досі правий,
Він вік тому попереджав
Про цей майдан і ніч криваву…
Тим, хто
постраждав від диктатури беззаконня в ніч на 30 листопада та в ніч на 11 грудня
2013 року за право жити і говорити по-людськи на замін «казлячому»
покірно-мовчазному існуванню, а також всім тим, хто не залишився байдужим і мирно
відстоював ці свої права на справді вільних майданах рідної неньки України,
присвячується…
Київ, 11.12.2013
Спервовіку не було нічого —
тільки сила,
рух!
Спервовіку замість бога
огняні крила,
а над усім дух...
І підняв огонь свої долоні:
бурі веселі! —
хоче думать туман.
Змовкли хори червоні.
І встали скелі.
Зашумів океан...
Уже світає, а ще
імла...
На небі зморшка лягла.
— Яка зайшла ж мені печаль!
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Яка зайшла ж мені печаль...
Ой не фанфари то, а сурми та гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!..
Прокляття всім, прокляття всім, хто
звіром став!
(Замість сонетів і октав).
Трощить, ламає, з землі вириває...
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів
мускулястих рук...
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси?
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав
огняного коня
в ночі)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
Уявляю
(страшна
мить!)
Прийде,
заридає з одчаю
і
сонце затьмить.
Хтось
кине слово п'яне:
—
В розстріл! на тротуар!
І
місяць встане,
як
на пожар.
Замість
дощу, замість роси
каміння
з неба...
І
чиїсь голоси:
— Не треба! не треба!
Каліка,
поспішаючи кудись,
наступить на дитину.
наступить на дитину.
І
всі будуть кричать
без упину:
без упину:
— Месію! Вітайте Месію!
— Осанна Йому, Він прийшов!
І
кров
смертний
екстаз перетворить у мрію.
Там на горі за Дніпром
радо кричать прапори:
честь йому, слава, хвала!
Грають оркестри, церкви,
в квітах вітають портрет —
там на горі за Дніпром.
Котиться спів у степи,
йде від села до села:
честь йому, слава, хвала!
Встанемо ж, менші брати,
стрінем пророка свого. —
Там на горі за Дніпром
честь йому, слава, хвала!
Сійте
в рахманний чорнозем
з
піснею, грою...
Над
долиною, низом
сонце
горою!
Робіте — прокинувся вулик.
Тверезить
земля:
од
вас я, од вас тільки волі
жодних
кривлянь!
Будьте
безумні — не зимні.
Нові,
по нові марсельєзи!
Направо,
наліво мечі
ставте
дієзи в ключі!
Ударте
у мідь, обезхмарте!
Вірте
(не лірте!), ідіть,
фанфарами
крикніть вночі:
дієзи,
дієзи в ключі!
Мадонно
моя, Мати Пречиста,
мій
Цвіте Голубий!
Вступає
в вік новий
душа
чиста.
Замість
лелії рожу
цілують
уста.
А
все ж, як Петро від Христа,
відректися
від Тебе не можу.
Із
ким тепер, в яку годину
молодий
відмолодюсь?
Невже
ж ні раз не помолюсь
за
моє кохання, за людину?
Дзвенить
залізо. Мовчать бетони.
За
літами літа.
Брини
ж у серці, Мріє Золота,
на
різні тони...
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі...
Уже давно ми на порі,
давно всіх кличемо: до волі!
До волі, бідні, босі й голі!
не час сидіти у норі!
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі...
Гукнем же в світ про наші болі!
Щоб од планети й до зорі —
почули скрізь пролетарі,
за що ми б'ємся тут у полі!
Мобілізуються тополі...
І
буде так
Сліпі:
де ж те небо — я не бачу?
Глухі:
мені здається, правду я б почув!
Каліки:
плачу,
Од
болю кричу!
І
буде так
Фальшиве
небо сміхом хтось розколе.
І
стане світ новий і люди, як боги.
І
скрізь, де буде поле,
Плуги,
плуги...
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
постмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч...
Зразу ж за селом —
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били
їм чолом.
Випала
ж зима! —
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а
голів нема.
Як
зчорніла ніч —
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, кадило
безневинну
січ.
До
вас, казенні поети, офіціантики,
до
вас моє слово, мій гнів.
Не
робіть, не робіть ви романтики
з
червоної крові братів!
Упивайтеся
славою, винами,
взивайтесь
жерцями краси, —
та
не плачте, не вийте над домовинами,
як
пси.
Фальшива
естетика, грація
для
вас навіть там, де гроби.
Що
вам всесвітня федерація,
продажні
натхненці, раби?
Що
те братерство, коли вам еротика?
Змовкніть,
од могил одійдіть!
Революції
від вас, як од нерівного ґнотика,
тільки
чадить...
Один в любов, другий у містику,
а третій в гори, де орли...
І от якомусь гімназистику
вкраїнську музу віддали.
І от перебивають копію
з солодких руських поетес.
Ідуть з утопії в утопію —
і називають це "Sagesse".
А справжня муза неомузена
там десь на фронті в ніч суху
лежить запльована, залузана
на українському шляху.
Чого ж кричим, сліпі, задурені:
"Хто грим наклав — отой поет", —
цигарки палим недокурені
та затягаємось в корсет?
Чи вже втомилась наша нація,
чи недалеко до кінця, —
що в нас чудова профанація
і майже жодного співця!
І майже жодної поезії,
яка б нас вдарила! — Нема.
Самі предтечі анестезії
та лиш розгубленість сама...
Вже славлять, співають
нове ім'я.
(Ave, Маrіа,
Калино моя!)
Іде і сміється:
життя! квіток!
Сонце на скрипку,
хмарки у танок.
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчино, —
чия ж ти така?
Скажу — не скажу я:
усіх, твоя...
(Аvе, Маrіа,
Калино моя!)
Не з каменю, не з мармору
з простого заліза.
— Ніжна, відважна,
о де ж твій хітон?
Де риза злототканная,
скорбні твої очі?
Струнна осанна,
волошковий тон.
До ночі працюватимем
в полі, як у храмі.
Спій — наливайся
житам в унісон!
З піснями, з поцілунками
стрінуть нас мадонни.
Пізній... залізний...
над персами сон...
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю і к свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцьонер
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі —
слав усім привіт.
Пустили бідних на поталу
займанщині і капіталу.
Самі
ж на трон і як царі.
"Ми тут внизу, боги вгорі.
Ідіть на фабрики й копальні,
нещасні торбарі!"
Гукнули бідні: ближні й дальні!
Не телеграми привітальні,
а кулю в лоба глитаям!
Візьмім, візьмім на гострі леза!
Всім краям —
Марсельєза!
день передостанній...
Паліть
універсали, топчіть декрети:
знов
порють животи прокляті баґнети!
Проклинайте
закони й канцелярський сказ
Воля! — єдиний хай буде наказ.
Воля!
воля! — серце в грудях...
Знов
як рабів розпинають на людях.
Знову
кайдани, тюрма, й шомполи,
і
слово невільне мов з-під поли.
Хто
має право примусить людину?
Хто
може ніч обернути за днину?
І
хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
повісив
за правду, єдиний наш гріх?
Паліть
універсали, топчіть декрети:
знов
порють животи прокляті багнети!
Проклинайте
закони й канцелярський сказ
Воля! — єдиний хай буде наказ.
Я знаю: вас не раз ще прокленуть
нові співці, нова краса-голота —
за те, що з рідного свого болота
не зразу вийшли ви на вольну путь.
Спитають вас, до суду поведуть:
ви прославляли лінь, а де ж робота?
Чого замість човна пускати плота,
жахаючись того, що зветься Суть? —
Так годі спать! виходьте на дорогу!
Людині гімн, Людині, а не богу!
Майбутньому всю душу — славний дар!
Горіть! Дивіться сонцю просто в вічі!
Бо стогне світ од "геніїв" — нездар.
І жить самі не будете ви двічі..
Павел&Светлана Лещинские
